Культ особи це

Культ особи

Культ особи це

На картині Шурпіна, за яку той отримав Сталінську премію, Сталін стоїть у ранкових променях і замислено дивиться в далечінь; він у білому френчі, без нагород, зображення вкрай лаконічне. За спиною вождя в серпанку вгадуються контури міста, трактори вийшли на поля, горизонт прокреслений лінією електропередачі. Нібито нічого особливого.

Але заувага Сталіна важлива: об’єктом культу не є особа. Це не людина. І він це добре розумів – саме тому на його портретах із певного моменту не видно скаліченої руки (останню картину з натуралістичними подробицями, наскільки я знаю, написав Ісаак Бродський іще до початку ери соцреалізму, 1928 року).

Об’єкт культу – надлюдська істота, дивним чином утілена в суто людському образі, який викликає суто людську любов. Цей парадокс складно зрозуміти, якщо ти перебуваєш поза ситуацією.

Як могли мільйони людей самовіддано любити вождів на тлі жахів, до яких ті вожді призвели? Що саме вони бачили в своїх лідерах? Одразу обмовлюся: я не знаю напевно, тут викладено міркування й пошуки. Навіщо мені шукати? Бо все це не в минулому.

Нацизм і сталінізм дали нам надзвичайні приклади готовності людей іти за лідером без запитань і сумнівів, офірувати життя з одержимою радістю. І це дивно, бо ж ми говоримо про позарелігійні системи, у яких про загробну винагороду не йдеться.

Може здатися, що захоплювалися вождями тільки ті, хто не знав про репресії та злочини, – але ні, одержимість була властива й тим, хто сам потрапив під молот репресивної системи, проте відчував велику місію своєї держави.

Чи не скидається це на релігійний шал? Очевидно, що саме через цю подібність феномен назвали культом особи.

Попри демонстративну атеїстичність радянської системи, проєкт сталінізму, як і націонал-соціалізму, був есхатологічний.

Відчуття стояння на порозі сутнісно нового світу, на уламках тисячоліть історії пронизує обидві тоталітарні системи, які створюють дивовижні за потужністю (а зараз уже можна сказати, що й за тривалістю) культи особи.

Марксистська візія історії добре вкладається в авраамічну схему – спочатку рай, потім катастрофічна подія (гріхопадіння), довга історія страждань у зіпсованому світі й руйнування матеріальної реальності на порозі повернення до раю. Як варіант – кінець історії й тисячолітнє царство загального щастя на землі.

Саме таким тисячолітнім царством постає комуністичний проєкт, що декларує розрив з історією експлуатації людини людиною та можливість загального щастя.

Історія, від якої звільняють марксисти, почалася з первісної облуди – створення приватної власності, що й визначила злочинний характер усіх суспільно-економічних формацій. Зіпсована ними людська природа очиститься в комунізмі.

Нацистський проєкт декларував повернення до первісного ідеального світу – й есхатологічний імпульс тут був так само потужний, так само вимагав вилікувати скалічену ворогом природу людини.

Квазірелігійний характер тоталітарних режимів розкривається й у зусиллі показати остаточний вихід із простору історії в режим вічності.

Візуальні символи входження у вічність від початку 1930-х (в СРСР із моменту запуску соціалістичного реалізму в 1932–1934, у Німеччині – від приходу Гітлера до влади 1933 року) наповнювали повсякдення.

Достатньо згадати так і не зреалізований проєкт Палацу Рад в СРСР – у кіно й на листівках будівля фігурувала як уже зведена. Хто її не бачить, той не наша людина, бо ми знаємо, що за кілька місяців картина буде саме така, як на екрані.

У Берліні так само бачили ще тільки заплановану Залу Народу, що скерує німецьку візію на тисячі років. Ми вже у щасливому майбутньому, у просторі без історії, у вічності. Тоталітарні режими наполягають на очевидності такої візії. Не згадуватиму одіозних «Кубанських козаків», що стали символом радянського пропагандистського кіно. Покличуся на інше.

У книжці «Пам’яті пам’яті» Марія Степанова звертає увагу на листи Надії Мандельштам, яка 1935 року приїхала до Москви клопотати про чоловіка й описує місто як найкрасивіше на світі та сповнене спокою.

Степанова розмірковує про ці рядки: «Радянські тридцяті впізнавані в її листах одразу, як на веселих малюнках Піменова, як у пізній прозі Булгакова, де смішний і страшний світ не втомлюється наполягати на повноті своєї щасливості.

Денний бік речей (одяг, заводи, Нескучні сади) тільки твердішає і гладшає від наявності нічного, спіднього боку, якого за мудре вважають не згадувати». Ця фантомна реальність може триматися тільки на вірі, це не елемент осмислення реальності, тут квазірелігійна природа тоталітарного режиму стає очевидна.

Парадоксально, що в ситуації розвінчання культу особа не повертається до людського виміру – на зміну їй приходить монстр із палючим поглядом і викривленою природою.

Як і в авраамічному баченні, есхатологічна стадія вимагає зміни людської природи. Декларація створення нової людини в радянському проєкті була відправною точкою для діяльності в кількох площинах.

Рух фізкультурників відповідав за фізичну досконалість (нагадаю нову людину з роману братів Стругацьких «Залюднений острів» – фактично безсмертну, значно вищу за людей «минулого»). Передбачали й переробку «соціального баласту»: перевиховання елементів, яким не місце в новому світі, у спеціально створених таборах.

Газета, яку видавали в Соловецьких і Карело-Мурманскьких трудових таборах, добре це унаочнює: називалася вона «Перекування».

Радянський уряд підтримував і масштабні генетичні експерименти Іллі Іванова з гібридизації людини й мавпи: на межі 1920-х і 1930-х років йому надали кошти на експедиції в Африку, а потім на створення дослідницького центру в Сухумі. Мрії про створення істоти, що мала б силу мавпи й розум людини, населяли не тільки фантастику.

Радянський проєкт, отже, мав на думці не тільки духовний і розумовий розвиток людини, а й фізичну переробку.

Антропологічні експерименти нацистів також добре відомі: заради селекції ідеальної людини неперспективних особин потрібно було стерилізувати або знищити, а перспективним (із фізичного й морального погляду) надати можливості для бонусного розмноження в спеціальних інкубаторах арійської раси в проєкті «Лебенсборн». Ці плани фігурували у звинуваченнях Нюрнбергського процесу через примусовий відбір дітей арійського типу для відповідного виховання в дитбудинках «Лебенсборна».

Розуміння квазірелігійної природи тоталітарних проєктів допомагає осягнути природу сліпої віри в лідера. Якоюсь мірою він заступає місце Бога. Усе-таки люди, які жили в 1920-1930-х роках, здебільшого були виховані ще в християнському світогляді, і їхня відданість новому світові ґрунтувалася на добре знайомому фреймі, просто з іншими орієнтирами.

Говорячи про культи особи, неможливо зупинитися на констатації квазірелігійної природи нових проєктів. Ставлення до вождя потребує окремого уважного погляду.

Повернімося до «Ранку нашої Батьківщини». Тут зображена особлива людина, вища за нас (ми дивимося на Сталіна знизу вверх), яка вже бачить новий світ і в цьому світі своя (погляд упевнений і спокійний).

Де на картині ми? Позаду, в серпанку міста, що прокидається, у праці на полях; ми ті, хто готовий творити новий світ. Зрозуміло, що наш погляд на вождя може бути спрямований тільки знизу вгору.

Завдяки йому ми теж бачимо новий світ, він уже тут – наш простір і час виходить у вічність у фігурі цієї людини (чи не зовсім людини?).

Дозволю собі в цьому контексті звернутися до міркувань феноменолога релігії Рудольфа Отто, який вирізняв «відчуття створеності» (Kreaturgefϋhl) як базове релігійне переживання.

Особа, що живе в час формування тоталітарних культів особи, гостро досвідчує перетворення себе на те нове, яке вождь «схоплює» через власну відмінність від нас. Відчуття, що ти перебуваєш у миті творіння – це диво. Мені, звичайній людині, дозволено не просто бути присутньою, а й долучитися до цього процесу.

Тих, хто не зрозумів, шкода, але вони мають бути скинуті з нашого корабля. Парадокс доби тоталітаризму – це співіснування двох світів: перед одним лежить майбутнє/вічність, перед другим – ні. І мешканців цього другого треба усунути з дороги. Просто усунути, адже вони не бачать.

Тоталітарна реальність – це містерія, у якій ті, хто отримав звістку, покликані власними руками створити новий світ. Тут спадає на думку метафора садівника, яку використовує Зиґмунт Бауман. Тоталітаризм – це проєкт соціальної інженерії, де держава виконує роль садівника.

У правильному саду неприпустимі бур’яни, рослини мусять бути доглянуті й культивовані. Те, що заважає розвитку саду, треба знищити. Ніхто не ненавидить бур’янів, їх просто необхідно усувати, це неприємна але необхідна робота. Садівник знає, як працювати, йому неможливо не вірити.

Бачення надлюдської істоти в культі особи визначене ще й розумінням, що це саме людина. Дозволю собі припустити, що культ особи (принаймні в нацистській і сталінській версіях) використовує не просто релігійну, а конкретно християнську модель. У ньому помітна імітація живого Бога – який є особистістю, а не абстрактною силою; який заради нас став людиною й відкупив наші гріхи.

Особа, що живе в час формування тоталітарних культів особи, гостро досвідчує перетворення себе на те нове, яке вождь «схоплює» через власну відмінність від нас.

Щодо вождя ми знаємо, що йдеться про когось живого, хто народився там і тоді, зростав, навчався, має звички та смаки (усі ж знали, скажімо, про тютюн «Герцеговина Флор»), хто може хворіти, страждати, померти.

Любов до людини – це досвід, який не оминає нікого, і через нього, мабуть, можна найкраще зрозуміти релігійні переживання. Це не тільки про іншу особу; це про відчуття раптового проникнення в сенс світу, про охоплення зором всього, що є і буде.

Любов до вождя може спалахнути неймовірним полум’ям, бо в ній поєднується відразу кілька найбільших прагнень: згадане вже відчуття спільного творення, потреба захисту (надлюдина знає, що мені робити, краще за мене), туга за індивідуальним коханням.

Недарма вожді так потребують любові, проявленої у пристрастях, сльозах, криках, знесиленні, аж подеколи еротичному захопленні.

Коли в культі особи виникає образ надлюдини, людина як індивідуальність, біологічна істота зникає («Ти думаєш, це Сталін?»).

Парадоксально, що в ситуації розвінчання культу особа не повертається до людського виміру – на зміну їй приходить монстр із палючим поглядом і викривленою природою.

Це й далі надлюдина, просто з протилежним знаком: той, у кому раніше бачили бога, зараз має диявольський вигляд. Ханна Арендт може скільки завгодно говорити про банальність зла, та Гітлер і Сталін від цього людьми не стають.

Позбавити такого монстра надлюдського статусу дано не кожному, інколи це надзвичайно болісна річ. Я хочу згадати про один дивовижний людський жест, бо тільки щось таке здатне покласти край монструозній примарі. Ідеться про Мартіна Бормана-молодшого, сина одного з головних злочинців Третього Рейху.

Після Другої світової на нього, ще підлітка, зненацька звалилося знання, що його батько належав до найстрашніших монстрів у історії людства. Мартін був похресником Гітлера, знав його особисто, фюрер учив його малювати; але водночас хлопчик відчував, що перед ним – надлюдина.

Коли 1 травня 1945 року він дізнався про смерть Гітлера (характерно, що хлопцям із гітлер’югенду повідомили про героїчну смерть фюрера в бою), то відчув, ніби світ розколовся. Мартін і його друг вирішили застрелитися, як офіцери, що наклали на себе руки, щойно почувши цю звістку.

Урятував їх секретар Бормана-старшого, який надавав хлопцеві ляпасів і велів тікати світ за очі. Так Мартін отримав шанс на нове життя – з новим знанням. Зрештою він став священником, щоб кожен день життя покласти на спокутування батькового гріха.

Борман-молодший зумів дійти такого погляду на минуле, у якому його батько поставав саме людиною, а не істотою з вищого (або нижчого) світу. Він добре зрозумів, де цей пересічний чоловік брав ресурс для своїх жахливих злочинів: «Мій батько не вірив ні вві що, окрім Гітлера».

Коли 1943 року хлопчик спитав батька, що таке націонал-соціалізм, той відповів: це виконання бажань фюрера. Священник, син нациста, зробив єдино можливий жест для захисту майбутнього – відмовився бачити в нацистських злочинцях казкових чудовиськ. Тільки людей.

І в цьому немає нічого від пробачення.

Вірячи в людину, як у Бога або диявола, ти здатен на нелюдське (хоча й певен, що воно – надлюдське). Єдиний шанс тих, хто вижив, – позбавити кумира надлюдського статусу.

Мартін Борман-молодший – це не приклад, бо неможливо повторити саме його жест. І не доведи, Господи, опинитися на його місці.

Але можна вдивлятися в цю долю, думати про двох людей із такими різними посланнями, спостерігати за собою, спробувати не дати собі повірити в надлюдину, чиї бажання вищі за все.

Источник: https://www.verbum.com.ua/10/2019/the-canonization-processes/cult-of-personality/

Что такое культ: виды, особенности приверженцев, разоблачение

Культ особи це

Изначально слово «культ» было чисто религиозным понятием, но в современном мире существует понятие культа еды, культа личности, культа потребительства, культа разума, культа денег, культа предков. Возводить в культ стали буквально все. Что же это такое, опасно ли, и если да, то чем именно? Давайте разберемся.

Что такое культ

Культ – поклонение чему-либо или кому-либо, слепая вера, безусловное подчинение, восхваление. Например, культом является поклонение богу, иконам. Но в то же время культовой может стать музыкальная группа, например, в 60-х годах таким объектом поклонения и обожания стала группа Битлз. А в СССР был культ Ленина.

С латинского культ можно перевести как «образ жизни, культура». То есть это не столько приверженность кому-то или чему-то, сколько пристрастие к идее, мышлению личности, ее ценностям, жизненным тезисам. Для людей, участвующих в культе, это действительно становится образом жизни, философией, мировоззрением.

Объектом культа может стать личность, материальные блага, моральная ценность, идея, социальное явление. Африканские племена до сих пор верят в силу природных явлений и в высшие силы, устраивают обряды, тематические танцы.

Изучением культов занимаются историки, социологи, психологи, религиоведы, культурологи. Это сложный феномен, расположенный на стыке нескольких наук.

Виды культов

Мы уже сказали кратко о том, что становится объектом поклонения, но давайте рассмотрим подробнее популярные виды культов: религиозный, культ личности, культ разума, культ материальных ценностей и положения в обществе.

Религиозный культ

Это вера и поклонение божествам, высшим силам, священным предметам или животным. Приверженцы религиозного культа поклоняются своему богу, иконам, мощам, предметам-посредникам между людьми и богами. Религиозный культ всегда наделен обрядами, традициями, церемониями. В широком смысле культом можно назвать любую существующую религию, но в узком смысле речь идет только о сектах.

Культ личности

Это явление возникает чаще в политической сфере или в рамках какой-то субкультуры. Проще говоря, это следование за вождем, преувеличение значимости и уникальности какой-то личности. Возникает при авторитаризме и тоталитаризме.

Однако встречается и неполитический культ личности, например, в свое время были культовыми Алан Чумак или Анатолий Кашпировский. Не всегда культовым становится положительный персонаж. Объектом культа личности становится лидер, а они, как мы знаем, бывают и деструктивными.

Культ разума

Возник как противовес религиозному культу. Иногда его отождествляют с атеизмом. Под культом разума подразумевается поклонение научному знанию. Его приверженцы всему стараются найти научное и логическое объяснение, одержимы экспериментами и образованием, не признают религию.

Культ материальных ценностей, положения в обществе

К этому типу относятся существующие в нашем обществе культ денег, культ красоты, культ молодости, культ потребления. Его противник – культ духовного развития, моральных ценностей отречения от материальных благ.

Деструктивные и конструктивные культы

В основном речь идет о сектах, но встречаются и другие деструктивные культы, например, криминальной направленности. Среди молодежи сейчас модно деструктивное и асоциальное движение АУЕ (арестантский уклад един), всегда был популярен сатанизм и подобные этому поклонения.

Деструктивные культы пропагандируют образ жизни, противоречащий существующему укладу общества, его нормам, системам. Кроме этого, деструктивные культы меняют сознание личности, подчиняя его себе и используя во благо организации, лидерам культа, подавляют индивидуальность человека.

К этим же культам относится псевдонаучный культ, например, современное увлечение эзотерикой. На мой взгляд, это уже стало культом. Но я не могу сказать, что такое увлечение положительно отражается на развитии личности. Появилось много псевдотренеров с курсами личностного роста и прочих шарлатанов. Впрочем, они были всегда.

Особенности приверженцев

Американский психолог Стивен Хассен 25 лет изучал культы. Вот как автор охарактеризовал их: «Прибегают к обману и методам контроля сознания, чтобы подорвать свободную волю человека и поставить его в зависимость от лидера группы».

Из этого мы можем сделать вывод, что приверженцы обладают следующими психологическими особенностями:

  • внушаемость;
  • слабая сила воли;
  • неуверенность в себе;
  • склонность к зависимому положению, подчинению;
  • мышление жертвы;
  • низкий уровень интеллекта, узкий кругозор;
  • пассивная жизненная позиция;
  • неопределенность, отсутствие личных планов;
  • личностная незрелость, отсутствие стойкого мировоззрения, убеждений, ценностей.

Культ – это секта. Во главе стоит один человек, группа людей или организация. В любом случае приверженцы в данном контексте становятся пешками в чьей-то игре. Конечно, с этим нужно бороться.

Разоблачение

Главное отличие культа – его идеи не поддаются критической оценке. Лидеры запрещают приверженцам мыслить иначе, оспаривать навязываемые им идеи.

Лидеры называют себя по-разному: старейшина, гуру, наставник, учитель, пророк. Они якобы наставляют людей на путь истинный, но при этом полностью блокируют самостоятельность «учеников». Они просто говорят, что делать, как думать, чтобы быть счастливым. Правда, спорный вопрос, становится ли от этого человек счастливым. Чаще нет.

Культ контролирует сознание приверженца. Контролируется предоставляемая информация, личное время, поведение, эмоции и чувства.

Разоблачить или хотя бы заподозрить культ можно по следующему плану:

  1. Информация не предоставляется полностью? Существует что-то доступное только особо посвященным людям? Информация зависит от уровня посвящения?
  2. Организация делит мир на хорошее и плохое, черное и белое, притом плохое и черное – это все, что находится за ее пределами?
  3. Лидеры запрещают остальным участникам общаться с теми, кто вышел из общества? Ушедших считают неудачниками, грешниками или предателями? Активным участникам нельзя спрашивать у других, почему те ушли?
  4. Организация не разрешает читать другую литературу, в том числе оппозиционную? Лидеры сами выдают книги для расширения кругозора, исключают их критическое обсуждение и полемику?
  5. Собрания, молитвы, проповеди, чтение литературы занимает все время приверженца? Лидеры организации контролируют соблюдение идей, поощряют доносительство на других участников?
  6. Культивируется идея страха (потерять спасение, мыслить свободно, подвергнуться злу извне)? Стимулируется ли в участниках чувство вины на основе личного несовершенства, невозможности достижения идеала?
  7. Навязывается ли идея о том, что причастность к группе и подчинение лучше и безопаснее личных решений, мнений?

Больше половины утвердительных ответов означает, что вы имеете дело с культом. Чем больше положительных ответов, тем вероятнее это.

Но это больше относится к религиозным культам и культу личности. Что касается обширных феноменов типа культа денег или культа еды, то заметить его проще. И бороться с ним на частном уровне просто. Ведь напрямую никто не запрещает вести себя иначе, читать другую литературу, не смотреть телевизор, заниматься саморазвитием с помощью книг.

В данном случае каждый человек сам выбирает, насколько хочет участвовать в потребительских отношениях. Хоть с одержимыми людьми и бывает сложно выстраивать отношения, но опять же в жизни мы сами выбираем, с кем жить, кого любить. Можно вместе хотя бы в своем узком кругу не участвовать в культе потребительства.

Послесловие

На мой взгляд, большинство культов носят негативный характер, остальные – нейтральный. Положительных культов я практически не вижу. Каждый из них лишает человека самостоятельности, стопорит развитие.

К полезным поклонениям можно отнести, например, культ здорового образа жизни или культ образования. Но все хорошо в меру, а чрезмерная увлеченность превращается в одержимость. Человек оказывается заложником идеи, она становится целью, а не средством. Из-за культов возникают войны, противоречия, личностная тревожность, комплексы.

Культ – это игнорирование, подавление индивидуальности, заложенных в человеке способностей, особенностей. Это стремление уравнять всех людей, притом сделать их похожими на некий один идеал. При этом акцент ставится на негативное отношение к себе, несостоятельность, а не на любовь и принятие, раскрытие личностного потенциала.

Источник: https://psychologist.tips/3654-chto-takoe-kult-vidy-osobennosti-priverzhentsev-razoblachenie.html

Культ особи – політологічний словник

Культ особи це

Культ особи — сліпе поклоніння перед авторитетом будь-якого діяча, надмірне перебільшення його справжніх заслуг, фетишизація історичної особистості. Теоретичну основу К. о.

становить ідеалістичний і волюнтаристський погляд на історію, відповідно до якого хід історії визначається не об'єктивними законами, не діяльністю народів, а бажаннями, волею та діяльністю окремих політичних діячів, вождів. Молодогегельянці (А. Руге, Б.

Бауер), заперечуючи релігійні мотиви вчення Гегеля, наголошували на вирішальній ролі особистісного, суб'єктивного чинника в історії (на противагу гегелівському світовому духу). Прихильники волюнтаризму розглядають волю індивіда як найвищий принцип буття, як споконвічну і первинну основу світового процесу і, зокрема, — людської діяльності.

Марксизм узгоджує роль особистості з історичною діяльністю народних мас. Основоположники марксизму засуджували К. о. і марновірне поклоніння перед авторитетами. Досвід навіть найгеніальнішого керівника, стверджували вони, не може замінити колективного досвіду мільйонів людей. Розгорнутий аналіз проблем К. о. дав Г. Плеханов.

У праці “До питання про особистість в історії” він розвінчав суб'єктивно-ідеалістичні і волюнтаристські “концепції про героїв — діячів історії'”. Народ, уся нація повинна бути героєм історії, а не особистість, стверджував він. Парадоксом новітньої історії стало те, що в СРСР проявилася одна з найбільш крайніх форм К. о.

, і це в державі, яка намагалася реалізувати на практиці марксистське вчення. Культ вождя комуністичної партії і керівника СРСР Й. Сталіна, який почався у 30-ті роки XX ст., супроводжувався утвердженням у суспільстві беззастережної віри в його непогрішимість, геніальність, винятковість.

Вся ідеологічна міць держави нагнітала атмосферу загального поклоніння вождю і водночас страху перед ним. Уся система влади в державі була підпорядкована його волі. Абсолютна влада вождя, регламентація й уніфікація всього суспільного життя, панування єдиної ідеології, що дістала статус абсолютної істини, встановлення Й.

Сталіним особистого контролю над засобами переконання і політичного насильства сформували в країні жорсткий політичний режим, що характеризувався деспотизмом, придушенням будь-якого вільнодумства, утвердженням псевдодемократичної легітимності “суверенітету мас”, орієнтацією на “ідеальне майбутнє”.

Особистість, конкретна людина розглядалася як слухняний “гвинтик” у механізмі державної машини, що скеровується Й. Сталіним. У суспільно-політичних засадах спостерігалися догматично-схоластичне теоретизування і коментаторство, розрив між теоретичними постулатами і реальним життям. Незважаючи на декларування надзвичайної стійкості політичного режиму, за К. о.

він насправді, як правило, нестабільний. Це проявляється після зміни лідера, що пов'язано як з персоніфікацією режиму, так і з відсутністю легітимного механізму наступності і передачі влади. Практично відразу ж після смерті Й. Сталіна у 1953 р. почалися зміни в суспільно-політичному житті країни, а в 1956 р. на XX з'їзді КПРС, який ухвалив постанову про К.

о. Й. Сталіна, відбулося його публічне розвінчання. К. о. проявився і в інших соціалістичних країнах (у Китаї — Мао Цзедуна, у Північній Кореї — Кім Ір Сена). Сліпе поклоніння перед авторитетом політичного лідера, вождя проявляється в різні епохи, у різних соціально-політичних системах. Після проголошення в 1979 р.

в Ірані ісламської революції на чолі з її духовним лідером аятолою Р. Хомейні був утверджений його К. о. з ореолом святості і непогрішимості. У країнах із розвиненою системою демократичних інститутів влади встановлення К. о. вкрай ускладнено, практично неможливо.

Певну основу він знаходить в укладі життя в тих країнах, для яких властиве традиційне шанування авторитету лідера нації. Тож не випадково після розпаду СРСР у ряді колишніх союзних республік, що стали на шлях самостійного державного розвитку, почали виявлятися риси становлення К. о. їхніх лідерів. До поняття К. о. дотичний, а інколи й невіддільний від нього термін “волюнтаризм”, який використовують для характеристики соціально-політичної практики, коли ігноруються об'єктивні закони історичного процесу і орієнтований на суб'єктивні побажання політичного лідера. Як волюнтаристське було охарактеризоване правління голови Ради Міністрів СРСР, першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова, який керував комуністичною партією та радянською державою у 1953-1964 рр.

Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 34; Плеханов Г. В. Соч. — М.; Л., 1923-27 — Т. 8; Улан Л. Сталин. — Нью-Йорк, 1972; Троцкий Л. Преданная революция. — М., 1991; О культе личности и его последствиях. Доклад первого секретаря ЦК КПСС тов. Хрущева XX съезду КПСС // Реабилитация. Политические процеси 30- 50-х годов. — М., 1992; Политологическая энциклопедия. — М., 2003.

А. Кудряченко

Источник: https://subject.com.ua/political/dict/790.html

Микита Хрущов. «Про культ особи та його наслідки»

Культ особи це

З часу розсилки тексту виступу М.С. Хрущова по місцевих осередках КПРС пройшов місяць. До того часу загальна маса радянських людей була задоволена (принаймні, на папері) отриманою кількістю інформації. Та суспільний ажіотаж поступово наростав.

Це змусило парторганізації міста Полтави почати широку кампанію по ознайомленню партійців із реальним станом речей. Однією із перших закриті збори активу проводить парторганізація Полтавського державного педагогічного інституту.

Згідно з протоколом №7 від 5 квітня 1956 року при обговоренні доповіді тов. Хрущова були присутні 60 членів КПРС та 4 кандидати в члени компартії. Висловитись мали змогу 11 чоловік з присутніх. Текст доповіді був зачитаний тов. Борсуком.Проаналізувавши роботу закритих зборів від 5.04.

1956, можемо виділити три основних проблемних напрямки, що обговорювалися після основної доповіді:

· пропаганда рішень з’їзду та змінені навчальні програми;

· інформування студентського колективу про доповідь М.С. Хрущова;

· зіставлення життєвих реалій з новим ідеологічним напрямком.

Звернемося до характеристики настроїв з приводу кожного виділеного нами пункту. Перша категорія – переробка навчальних програм – залишається найбільш формальною і сухою за емоційним складом. До вирішення цієї проблеми зверталися 7 (63%) виступаючих на зборах.

Очевидно, на той час заклик відділу пропаганди і агітації обкому КПУ «широко застосовувати всі форми і методи, які є в арсеналі пропагандистської роботи», був сприйнятий буквально, бо доповідач Борсук у коментарі до виступу ратував за якісний рівень пропаганди: «є випадки,коли доповідь «Про культ особи та його наслідки» читалася не там, де положено, а ледве не в пивних. Це шкодить ділу» .

Завідувач кафедри української літератури П.К. Падалка, на той час активний пропагандист творчості діаспорних українських авторів, швидко відреагував на постанову Пленуму ЦК. Його кафедра, не чекаючи директив Міністерства освіти, зняла з програмного вивчення твори, присвячені винятково Сталіну.

Основні завдання, поставлені перед робітниками кафедри з перегляду робочих планів, були сформульовані у дусі рішень ХХ з’їзду: «розвінчувати культ особи, з’ясовувати роль партії, народу». Присутній на зборах студент Тесленко вніс певну радикальну окрасу зібранню.

Посилаючись на вказівки по боротьбі з культом особи, розміщені на шпальтах «Правди», він, тим не менше, голосно заявив: «нам треба … не чекати нових вказівок, а переробляти курс лекцій, а не повторювати старе!» [5]. Відкритий потяг до швидкого революційного вирішення питання не знайшов підтримку у середовищі керівництва ВНЗ.

Так, Михайло Семиволос рекомендував, щоб уникнути помилок при перебудові лекцій, «серйозно і глибоко» основні питання того чи іншого курсу обговорювати на кафедрах. Нарешті прокинувся «антисталінський дух» секретаря парторганізації Миколи Різуна. Порівняно з попередніми засіданнями він вів себе відкрито, не стримуючись у критичному ставленні до сталінізму.

Визнаючи помилки вождя народів, посіяні підозру і тривогу, він констатував: «Культ особи роздувався шалено, і, я б сказав, перейшов навіть у стихію, проти якої трудно було виступати».

Та, критикуючи Йосипа Сталіна, забираючи у нього звання класика, Різун, однак, не вдавався до крайнощів, як його радикально налаштовані колеги: «те, що він зробив корисне, треба визнати і під час лекцій не обходити ці питання». Доволі легко з вуст присутніх почали лунати припущення стосовно причин, що призвели до недоліків, пов’язаних з культом особи.

Серед них представниками зборів здебільшого називалися недотримання статуту партії, розходження слова і діла як у верхах партії, так і на місцях. Зокрема, викладач В.П. Березовський зауважив: «Закликали до критики, до самокритики, а на ділі критикувати можна було лише рядових. І коли б хтось покритикував Сталіна, то загинув би, як це і було».

Не менш полярним виявилося бачення питання інформування студентського колективу. Доповідач тов. Борсук був найбільш консервативним у своїх поглядах, рекомендуючи не поспішати з читкою доповіді на зборах студентів, поки це питання не буде обговорене на партійних зборах. Та 45% присутніх на зборах висловилися за необхідність встановлення контакту зі студентами в цьому питанні. Так, М.І.

Різун наголошував, що окремі студенти (як і викладачі) не розуміють того, що відбувається, а тому потребують спеціального пояснення. На спільних з ним позиціях стояла М.І. Малич, доцент кафедри політекономії, яку знали як пристрасного пропагандиста на підприємствах і в установах області. Вона, зауважила: «Основна маса наших студентів правильно сприйняла документи з’їзду.

Це був великий перелом у студентів, тому що вони виховані у той час, коли на кожному кроці зустрічались з культом Сталіна. Нам треба багато робити, щоб студенти добре і якнайменш хворобливо пережили цей перелом»]. З виступу М.Малич складається враження, що основна маса студентів ПДПІ переглядала своє ставлення до особи Сталіна «вірно» – відповідно до нового курсу партії.

Та коментар партійного студента Висоцького показує, що не менша частина молоді не говорила абсолютно нічого про проблеми культу особи. Очевидно, ще діяли механізми самозбереження через страх за можливі наслідки висловлювання власних думок з таких ідеологічно спірних питань.Дирекція інституту в особі М.Семиволоса була зацікавлена в ознайомленні з позиціями студентства.

Підсумовуючи доповіді, він зауважив, що «треба серйозніше зайнятися вивченням думок студентів про культ особи». А разом із тим, зберігаючи діяльність парторганізації ВНЗ у фарватері діяльності Компартії, запропонував почати вести роз’яснювальну роботу серед молоді – «щоб не було ніяких кривотлумачень».

Окрім боротьби з наслідками минулого, до боротьби з сучасними негараздами закликали 45% тих, хто взяв слово по завершенню доповіді. В основному зачіпалися проблеми науково-педагогічної діяльності, громадського та господарського життя регіону. З вуст М.Різуна прозвучали заклики на підтримку зняття присвоєних колгоспам і підприємствам імен видатних людей, що на той час ще жили і працювали в СРСР.

Велике незадоволення збереженням «аракчеєвського» режиму в тогочасній науці, коли нові роботи не допускалися до друку, висловлював Б.Лозовський. Мабуть, вірно вбачаючи у цьому пережитки сталінських часів, коли, за твердженням викладача, «чомусь-то вважали, що вірно і щось нове може сказати лише Сталін, а на людей, які намагалися сказати щось своє, дивилися як на лунатиків».

Боротьбу з «місцевими князьками» з партійно-бюрократичного апарату у руслі наступу на культ особи вирішили відкрито розпочати багато хто з присутніх. Критикували за застосування телефонного права, адміністративного тиску, надмірних привілеїв. Зокрема, тов. Яічніков наводив приклад підготовки до наукової конференції, на педагогічних секціях якої мали б виступити вчителі-практики.

За домовленістю доповідачем з проблеми спеціалізованих класів мала б бути директор школи №5 Дігтяр. Та «за два дні до конференції … запропонували запросити т. Щербак (директора 16 школи), тільки тому, що її треба було піднести, бо вона дружина керівного працівника». Та найбільший емоційний сплеск стався у представників молодшого покоління. Так, викладач політекономії А.Г.

Матюков визнав, що за родом діяльності сам насаджував культ особи. Але надалі пішов у відкритий наступ, не перебираючи висловами: «У нас з’явився місцевий вождізм, не можна критикувати Селіщева, Базилевича та ін. Отже, критикувати можна тільки себе. Досить корчити з себе вождів…».

Ще менше лояльності до чинних представників влади та ще більше реформаторського вогню лунало з вуст студента Тесленка: «Хай би наші начальники, що пішки не ходять, ходили б пішки, ламали б ноги на наших тротуарах, бували б серед людей в магазинах, хай би їх там вилаяли раз та другий добре, вони б теж змінили своє бюрократичне ставлення до людей, до справи…». Доволі часто, вже через місяць з моменту ознайомлення партійних громадян з тезами доповіді Хрущова, пошуки проявів культу особи приводили до нездорових ідей, доводячи таких шукачів до крайнощів. Так, зокрема, завідувач кафедри марксизму-ленінізму Д.Степанов під час урочистих зборів 8 березня сказав, що наказ директора інституту про відзначення кращих студенток, викладачок і співробітниць є проявом реанімації культу особи [9]. Подібних виступів із серії «полювання на відьом» колектив Полтавського педінституту зазнав немало за один лише 1956 рік. Закриті збори парткому ПДПІ ще раз проілюстрували гнилість радянської ідеологічної машини, яка, щоб врятуватися, почала вибудовувати лінії захисту своєї партійності, віддавши статус вождя на поталу роздратованому населенню.

Спогади П. Шелеста.

В. Масол. «Втрачений шанс».



Источник: https://infopedia.su/11x39e5.html

Культ особистості: що це таке?

Культ особи це

Культ особистості — вихваляння або звеличення окремої особистості. Найчастіше в ролі об’єкта захоплення виступає видатний державний або політичний діяч. Яскравим прикладом культу особи було звеличення Йосипа Сталіна за допомогою засобів масової інформації, а також різними видами культури.

Причини виникнення

Культ особистості може сформуватися тільки при наявності певних умов в соціальному середовищі. Багато психологів вважають, що передумовами до звеличення окремої особистості є соціальна незрілість багатьох індивідів, а саме їх небажання нести відповідальність за власні вчинки та дії. Згодом така система оцінок може привести до формування певного фіксовано-ритуалізованого стилю поведенія.

В Культ особистості може виникнути тільки в тому суспільстві, в якому спостерігається досить низький рівень освіти. Успішна маніпуляція общественнимВ свідомістю з допомогою засобів масової інформації та діячів культури можлива тільки при низькому рівні критичного мислення у населення. Яскравим прикладом такого явище служить формування культу особи Сталіна в СРСР.

Народ настільки сильно вірив в непогрішність вождя і його всемогутність, що не дозволяв собі засумніватися в правильності його дій. Завдяки проведенню репресій повсюдно викорінювалося інакомислення, що призвело тільки до зміцнення страху і трепету перед Сталіним.
Також варто звернути увагу на особливості менталітету деяких спільнот.

Особливо чітко таку закономірність можна простежити в країнах Азії і Латинської Америки.

Можливі наслідки

Культ особистості, як і будь-який настільки масштабне явище, має свої наслідки. І ці наслідки досить негативні не тільки для окремих особистостей, а й цілого народу.У будь-якій соціальній групі, в якій виник культ особистості, рано чи пізно починають виникати хвилювання і сумніви.

Звеличення окремої людини з часом потенціює певні протиріччя, які призводять до усвідомлення необхідних змін. Насильно насаджуваний культ особистості провокує появу груп людей, які будуть прагнути В «подорватьВ» систему зсередини.

Таким чином, внутрішні суперечності між приголосними і незгодними здатні зруйнувати сформований спосіб життя і мислення.

Культ особистості рано чи пізно повинен бути розвінчаний в будь-якому соціальному осередку. Тому кожному окремому члену суспільства доводиться за підсумком самостійно справлятися з падінням кумира з п’єдесталу.

Історичні приклади

Культ особистості виникає повсюдно, починаючи від єгипетських фараонів і закінчуючи сучасними політичними діячами. Найчастіше цей прийом використовується в політичній пропаганді. В СРСР вперше цей термін використав Хрущов у своїй доповіді В «Про культ особистості і його последствіяхВ».

Йосип Сталін

Найбільш масштабною і відомої історичної особистістю, який був предметом поклоніння вважається Йосип Сталін. Саме навколо нього був штучно створений образ непогрішимого лідера, який приймає тільки вірні рішення.

Саме з його подачі в засобах масової інформації стали з’являтися такі мовні звороти як В «великий вождьВ», В «батько народів» та інші подібні.     Чималу роль у формуванні культу особи Сталіна зіграли і культурні особливості розвитку країни в той період. Його ставили в один ряд з ідеологами марксистсько-ленініского руху.

На честь його назвали безліч населених пунктів, природні, військові, територіальні об’єкти. У літературі 30-50х років Йосип Віссаріонович займав центральну позицію. Твори письменників, які активно використовували образ великого вождя, друкувалися величезними тиражами і продавалися в усіх куточках союзних республік.

У той же час завдяки жорсткій цензурі подібна література була практично єдиною В «формойВ» радянській пресі. Те ж саме можна сказати і про кінематографічному мистецтві того часу.

Йосип Сталін заохочував зароджується навколо його фігури культ особистості і сам доклав для його розвитку чимало зусиль.

Адольф Гітлер

У своїй книзі В «Моя борьбав» Адольф Гітлер досить докладно описував культ особистості. Зокрема він заявляв, що вчення М АРКСа здатне знищити саму особистість і покликане нівелювати її значимість для суспільства.

Самому Гітлеру під час його розквіту привласнили величезна кількість всіляких гучних титулів (Перший Робочий Нової Німеччини, Найбільший Полководець всіх часів, Військовий Лідер Європи), які активно використовувалися в агітаційних промовах, друкованих виданнях.

У своїй політичній і військовій кампаніях він активно впроваджував в маси образ надлюдини, яким був і сам.

Він подавався як ідеальна особистість, квінтесенція мудрості і турботи про німецький народ. У мистецтві його образ використовувався в якості ідеалу.

Ніколає Чаушеску

Румунський президент активно зайнявся створенням культу навколо своєї персони в 1968 році. Він надихнувся прикладом Кім Ір Сена і спробував провернути подібне в своїй рідній країні.Він повністю контролював засоби масової інформації.

Також для досягнення повного контролю він займав відразу кілька важливих посад: секретар комуністичної партії, глава збройних сил, голова верховної ради і багато іншого.У школах діти напам’ять заучували вірші про великого вождя нації, вчителі детально розповідали про Миколу як про геніальну людину, політиці і вченій.

Чаушеску поставив перед собою метою задавити будь-яку опозицію і припинити всі спроби опору в зародку.Про нього говорили як про людину, який створив себе сам, без допомоги сімейних зв’язків або значних фінансових вливань. У той же час він був сильно стурбований своєю зовнішністю.

Все відео, фото президента проходили ретельний відбір перед публікацією. Ніколає Чаушеску сильно комплексував через свого невеликого зросту і

його намагалися знімати так, щоб цей недолік був непомітний. У 80-х роках таку ж увагу стало приділятися і його дружині Олені.

(Поки оцінок немає)
Загрузка…

Источник: https://moezdorovia.com.ua/kult-osobistost-scho-ce-take

ЗдороваяПсихика
Добавить комментарий